Публікації Ольги Гайдамачук / O.Haidamachuk: Деконструкція як інтенсивний спосіб читання: за межами актуальної свідомості (у розділі «Філософські науки»)

ГайдамачукО.В. Деконструкція як інтенсивний спосіб читання: за межами актуальної свідомості (у розділі «Філософські науки») // Україна–Цивілізація. Том 5. Утвердження українського цивілізаційного простору: духовно-історичні передумови, сучасні тенденції та перспективи розвитку / Карпатський університет імені Августина Волошина; Українська богословська академія; редкол.: Бедь В.В. (гол. ред.), Гайданка Є.І. (відп. секр.), Урста С.В. та ін. – Ужгород : Видавничий відділ КаУ, 2016. – С. 64-70.

СЕКЦІЯ 1. Проблеми людини, держави та нації у філософському розрізі.

УДК 141.78:159.922

ДЕКОНСТРУКЦІЯ ЯК ПЕРЕХІД ДО ІНТЕНСИВНОГО СПОСОБУ ЧИТАННЯ: ЗА МЕЖАМИ АКТУАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Гайдамачук Ольга Володимирівна, старший викладач, Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

“Виходячи за межі актуальної свідомості, структура цього означаючого діє не тільки на узбіччях віртуальної свідомості, але й у законах несвідомого”.

Ж. Дерида

“Наша активована свідомість є не більш ніж один особливий тип свідомості, у той час як скрізь навкруги нього лежать зовсім інші, потенційні форми свідомості, відокремлені найтоншою перешкодою”.

В. Джемс

Людина розшарована на «різні рівні свідомості» (у Дерида знаходимо «емпіричну», «актуальну», «віртуальну» свідомість і несвідоме [10, с. 227]). А свідомість тлумачиться, зокрема, як «функція» [10, с. 254]. В термінології деконструктора людина - це «текст, що сам інтерпретує себе», і цей текст має «самосвідомість» [10, с. 242], яка відіграє організуючу роль у текстовій структурі. Цікаво, що, зокрема в такій функції виступає текстова інтонація, від якої так наполегливо намагається відсторонитися автор «Про граматологію». З іншого боку, О. К. Бурова, ніби підхоплюючи цю граматологічну інтуїцію, пише про «стани думок», які перебувають «за текстом і виникають в нас з допомогою… текстів» [4, с. 87]. Йдеться про своєрідну «зрадливість» чи «нещирість» тексту щодо свого «автора» (якого він, до речі, нічим не виділяє з-поміж решти читачів): відкрившись автору співмірно «адекватності» стану його думок (чи стану його свідомості), цей же текст здатен відчутно щедріше відкриватися тим читачам, співмірність «адекватності» стану думок яких це дозволятиме. Дерида дещо інакше розставляє акценти, підводячи до думки про самостійність і самодостатність письма: «Письмо «іншого» виявляється щоразу обтяженим своїми власними схемами» [10, с. 214]. Іншими словами, «лінійно» мисляча людина і «нелінійно» мисляча людина, читаючи один і тоже текст, прочитають абсолютно різні твори. А значить, Дерида справді має рацію, закликаючи нас до «нелінійного» способу читання.

Установка на інакше читання лінійного письма як не-лінійного не в останню чергу торкається проблеми «нелінійності» свідомості. Але тут виникає значна трудність: там, де Дерида намагається «розмістити» свої роздуми про письмо, себто поза межами логоцентризму й метафізики присутності, слово «свідомість» втрачає будь-який сенс [10, с. 254]. Тобто воно зазнає «перекреслення» метафізичності. У такому підході є своя рація, особливо якщо сприймати його у контексті роздумів С. Грофа, який хоч і визнавав щільний зв’язок між головним мозком людини й її свідомістю, але ставив під сумнів, що цей зв’язок доводить, що «свідомість є продуктом мозку» [8, с. 13]. Ці сумніви здаються слушними, тому їх неможливо просто відкинути. Маючи їх на увазі, ми зосередимося на стосунках мови і свідомості.

Коли ми пов’язуємо свідомість з лінгвістичними явищами, ми виходимо з тези про «мовний характер» свідомості: «людська свідомість завжди носить мовний характер, ширше — знаковий» [14, с. 81]. Такий підхід охоплює всю свідомість. Існують інші погляди. Наприклад, М. Бугайськи, уживаючи поняття «мовна свідомість»[1], провокує нас думати, що має існувати принаймні ще якась інша - «немовна» - свідомість, і, отже, «мовна свідомість» - це тільки частина чогось більшого. А М. Фуко взагалі оминає уживати слово «свідомість», коли пише, що будь-якому сприйняттю передує певна тональність – «певне відчування світу в цілому» [18, с. 115-116]. Що характерно, до сприйняття ще немає ні ін-тонації, ні де-тонації, а тільки ця суцільна «тональність». Отже, для нас тут важливий такий акцент: свідомість як тональність здатна до мінливості, вона не статична.

За браком ясності щодо питання, що саме слід вважати фактом свідомості, деякі дослідники мови прямо ототожнюють зміну стану свідомості зі зміною міри асиметрії мозку, серед яких Д. Співак особливо виділяє К. Мартиндейла. Вони помітили цікаву річ: мова при будь-якому відхиленні асиметрії від норми регресує до стародавніших структур. А «з поглибленням зміненої свідомості міжпівкульна асиметрія взагалі згасає» [17 с. 35 - 36]. Тобто свідомості властива мінливість її станів, що, як нам здається, має позначатися й на мінливості співвідношень інтонації-артикуляції. Адже дослідження виявили, що трансляційна спроможність інтонації залежить від стану свідомості: «роль наголосу й інтонації у передачі лексичниих і граматичних значень, синтаксичних відношень зростає відповідно до зміни свідомості». Більше того, саме інтонація найменше пручається (всередині фонологічної системи) такій зміні [17, с. 39]. Отже, можна припускати, що будь-яка зміна у стосунках інтонації-артикуляції має корелювати зі зміною стану свідомості або, як говорить Дерида, «стану душі»: «Голос... позначає «стан душі» (état d’âme)…» [10, с. 125]. І, оскільки голос комусь належить, то він і позначатиме «стан душі» (свідомості) конкретної людини. Саме в цьому і є головна незручність, бо Деррида відмовляється «вписувати» голос у письмо чи «приписувати» письму «стани душі». Ці жести повертали б його у пастку «фоноцентризму» і метафізики присутності. Навіть на рівні конкретної особистості не можна говорити про завжди-й-усюди «єдино адекватний» для неї стан свідомості. Це значить, що ін- в тонації не має жорсткої фіксації і завжди залежить від поточної тут-тепер «тональності» (Фуко).

Такі стани, судячи за цитатою, винесеною в епіграф до цієї статті, можуть бути щонайменше станом «актуальної» й «віртуальної»[2] свідомості [10, с. 227]. У нашому випадку важливим є те, що з «актуальною / активованою» свідомістю має «співпрацювати» або спів-діяти інтонація (причому разом з артикуляцією), а «віртуальній / потенційній» свідомості має відповідати не стільки артикуляція, скільки тонація (співвідношення інтонації-з-тонацією тут корелює зі співвідношенням мовлення-з-мовою). Що ж до артикуляції, то її роль – «розрізняти» у тонації ін- з-поміж де-, тобто актуалізувати / активувати адекватний зараз-і-тепер «стан» чи «форму» свідомості. Таким чином, ми переконуємося у тому, що інтонація з артикуляцією співпрацюють (а не «конфліктують») як на нейрофізіологічному[3] [6], так і на психологічному рівнях.

Згідно з Бенвеністом, мова, нікому конкретно не належачи, дозволяє себе привласнювати на час ужитку (мовлення чи його сприйняття): «Мова влаштована таким чином, що дозволяє кожному мовцю, коли той позначає себе як я (виділено Бенвеністом), ніби привласнювати собі всю мову цілком» [2, с. 296]. Це привласнення здійснюється, зокрема, через власне інтонування кимось артикульованого[4]. Тобто, щоб зрозуміти чуже мовлення, потрібно його «привласнити» через інтонаційне опанування. Дерида пропонує не квапитися з інтонуванням, доки не опановано його де-тонаційний фон.

В епоху, яку Деррида характеризує як «логоцентричну», визнавалася авторська монополія на «вічно-рушійну» інтонацію тексту. Фактично йшлося про єдино адекватний стан свідомості – авторський (впродовж написання), звідси відома вимога читацької «конгеніальності» (Августин та ін.) автору (дивись також у Деррида: «стан свідомості автора» [10, с. 327]). Але проблема у тому, що і стан свідомості («укорінений» у певні фонові підсвідоме і несвідоме) автора не є чимось сталим. І зрозуміло, чому (штучне) уявлення щодо монотонаційності тексту зрештою було де-міфологізовано.

Нині існують різноманітні концепції різних типів мислення (які корелюють з різними – однаково адекватними - станами свідомості): вертикальне (вибіркове) і латеральне (творче) мислення Е. де Боно [9] або зосереджений (focused mode) і розосереджений (diffused mode) способи мислення Б. Оклі [20] або фокальний (лівопівкульний) тип активності і дифузний (правопівкульний) тип активності А. Палія і Л. Цимбалисти [15, с. 150]. Та важливіше усвідомити сам факт наявності більше, ніж одного, адекватних станів свідомості, щоб відчути всю неосяжність виднокола (письма), яка таким чином відкривається і про яку, як нам здається, пише Деррида. Згідно з його грамато-логікою, ніщо так не позбавляє «слуху», як сфокусованість на «єдино адекватній» інтонації, через що і потрібно її відстрочувати, призупиняти, зволікати з нею з допомогою артикуляції. Тобто своєрідним чином затримуватися у тонації невизначеного і тому тимчасово «позбавленого голосу» ін-, щоб розчути потенційні де-, до «голосу» яких інакше не доступитися.

У письмовому мовленні, де «диктат» авторської інтонації послаблено[5] чи навіть нейтралізовано, бо вона відображається там лише частково[6]: через особливий добір слів, структуру речень та пунктуацію (а також через т.зв. «параграфемні маркери» [11, с. 62]) тощо, для читача, як ми вважаємо, посилюється вплив детонацій [5]. І якщо Русо негативно оцінює цей вплив (через що, власне, він і залишається, за Дерида, утіленням своєї епохи), то Дерида плекає його як джерело нового способу філософувати. Фактично, артикулюючи кимось написаний текст, читач повинен самостійно визначатися щодо ін- та де-тонацій, орієнтуючись за полишеними автором (чи, за Діконом, мовою - через автора [19]) знаками. Але оскільки в цей час він так само послуговується всією (тимчасово привласненою) мовою, яка, як вже вказувалося, задіює весь його мозок, цей «інтонаційний переклад» відкриває йому його власну версію артикуляційного перерозподілу ін- та де-тонацій[7]. Граматичні форми вже знайдено (автором), артикульовано і наперед дано читачеві, якому залишається відтворити /створити / не спотворити[8] «смислову будову», себто про-ін(де)тонувати її. Це як (чужа) «маска», за якою треба знайти (своє / привласнене через мову) «Я»[9]. Найкращим прикладом такого перерозподілу я вважаю текст Дерида «Про граматологію» [10], де здійснюється деконструкція маловідомого тексту Ж.- Ж. Русо «Есе про походження мов». Моя думка в тому, що деконструкційне намагання вичитати за інтонаціями Русо (як персонажів, вироблених оригінальним текстом) їхнє детонаційне тло вимагає від Дерида ризику артикулювати те, що детонує його власні інтонації. А саме: дистанціювання від ін-тонації (кому б вона не приписувалася) на користь де-тонацій неможливе без того, хто здійснюватиме це дистанціювання, а, отже, і поза інтонуванням, яке потрібне щонайменше як орієнтир, воно так само неможливе. Але цей ризик виправдовується його прагненням перейти від екстенсивного до інтенсивного методу читання-письма, яке зрештою відкриватиме в тонації не тільки її ін- і де-, але й її мета-, інтер-, полі-тонації тощо.

Деконструкція як перехід до інтенсивного способу читання: за межами актуальної свідомості. Для Ж. Дерида слово «свідомість» має сенс тільки в межах логоцентризму, налаштованого на екстенсивне читання (інтонування), тоді як інтенсивне читання він намагається підлаштувати під артикуляцію. Ми ставимо під сумнів доречність такої заміни, оскільки вважаємо, що більшу слушність має тонація. Покладаючись на зв’язок свідомості з лінгвістичними явищами, ми виявляємо складну співпрацю інтонації з артикуляцією. Варіативність адекватних станів свідомості, з одного боку, вказує на обмеженість слуху, налаштованого на «єдино адекватну» інтонацію, а з іншого боку, пояснює, чому Дерида запрошує нас через артикуляцію затримуватися у тонації невизначеного задля тимчасового «позбавлення голосу» ін-тонації. Проте , на відміну від Дерида, ми вважаємо, що головний зиск такого способу читання - у потенції розчути де-тонації, до «голосу» яких інакше не доступитися. А значить, деконструкційний ризик Дерида вичитувати за інтонаціями Русо їхнє детонаційне тло детонує його власні (Дерида) інтонації, хоча цей ризик виправданий перспективою переходу від екстенсивного до інтенсивного методу читання-письма, яке зрештою відкриватиме в тонації не тільки її ін- і де-, але й її мета-, інтер-, полі-тонації тощо.

Ключові слова: свідомість, інтонація, артикуляція, детонація, деконструкція.

Гайдамачук Ольга Владимировна. Деконструкция как переход к интенсивному способу чтения: за пределами актуального сознания. Для Ж. Деррида слово «сознание» имеет смысл только в пределах логоцентризма, настроенного на экстенсивное чтение (интонирование), тогда как интенсивное чтение он пытается подстроить под артикуляцию. Мы подвергаем сомнению уместность такой замены, поскольку считаем, что более резонна здесь тонация. Полагаясь на связь сознания с лингвистическими явлениями, мы обнаруживаем сложное взаимодействие интонации с артикуляцией. Вариативность адекватных состояний сознания, с одной стороны, указывает на ограниченность слуха, настроенного на «единственно адекватную» интонациію, а с другой стороны, объясняет, почему Деррида приглашает нас через артикуляцию задерживаться в тонации неопределенного ради временного «лишения голоса» ин-тонации. Однако, в отличие от Деррида, мы считаем, что главная польза от такого способа чтения - в потенции расслышать де-тонации, к «голосу» которых иначе не подступиться. А значит, деконструкционный риск Деррида вычитывать за интонациями Руссо их детонационный фон детонирует его собственные (Деррида) интонации, хотя этот риск оправдан перспективой перехода от экстенсивного к интенсивному методу чтения-письма, который в итоге откроет в тонации не только ее ин- и де-, но и ее мета-, интер-, поли-тонации и т. д.

Ключевые слова: сознание, интонация, артикуляция, детонация, деконструкция.

Haidamachuk Olha Vol. Deconstruction as the transition to intensive way of reading: beyond the bounds of actual consciousness. For J. Derrida the word «consciousness» has a sense only within the logocentrism, which has tuned to extensive reading (intoning), while he try to tune intensive reading to articulation. We question the appropriateness of such substitution, because we see a tonation as more appropriate. Basing on the link between consciousness and linguistic phenomena we have revealed a complex intonation and articulation co-operation. The variety of adequate states of consciousness, on the one hand, points at hearing limitedness tuned to «the only adequate» intonation, and, on the other hand, explain, why Derrida has invited us through articulation to linger over tonation of the undefined for the sake of temporary «voice deprivation» of in-tonation. However, in contradistinction to Derrida, we think, that the main advantage of such way of reading is in potentiality to hear dе-tonation, the voices of which are inaccessible in the other cases. It means that deconstructive Derrida’s risk to read detonational background behind Rousseau’s intonations detones his own (Derrida) intonations, although the risk was justified by prospect of the transition from extensive to intensive way of reading-writing, which will open in a tonation not only its in- and de-, but its meta-, inter-, poly-tonations etc. in the end.

Key words: consciousness, intonation, articulation, detonation, deconstruction.

Література

1. Алистанова Р. М. Интонация как средство проявления языковой личности (лекции В. О. Ключевского) [електронний ресурс] / Раида Моллалиевна Алистанова // Известия ДГПУ. Общественные и гуманитарные науки. 2008. №3. Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/intonatsiya-kak-sredstvo-proyavleniya-yazykovoy-lichnosti-lektsii-v-o-klyuchevskogo (дата обращения: 04.11.2016).

2. Бенвенист Э. Человек в языке // Эмиль Бенвенист / Общая лингвистика. Пер. с франц. И.Н.Мельниковой / Под ред. Ю. С. Степанова. – М.: Прогресс, 1974. – с. 258-328.

3. Бугайски М. Язык коммуникации / Мариан Бугайски / Пер. с польск. Э. Г. Артеменко. – Х.: Изд-во «Гуманитарный центр», 2010. – 544 с.

4. Бурова О. К. Парадокс свободы картезианского cogito. Между греками и Гуссерлем. / Ольга Кузьминична Бурова / Философия языка: в границах и вне границ / науч. ред. тома С. А. Заветный. – Х.: ХНТУСХ, 2009. – [Т.6-7]. – С. 68-88.

5. Гайдамачук О. Детонація інтонації в деконструкції. // Філософія: нове покоління / Ольга Гайдамачук /Упоряд. Б. Шуба. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 116-123.

6. Гайдамачук О. Чи є нейрофізіологічні підстави для граматологічного «конфлікту» інтонації – артикуляції? [електронний ресурс] / Ольга Гайдамачук // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. – К.: «Видавництво «Гілея», 2016. – Вип. 112 (9). – С. 187-191. - Режим доступу: http://www.gileya.org/index.php?ng=library&cont=long&id=136

7. Горский В. С. Историко-философское истолкование текста / В. С. Горский – К. Наукова думка, 1981. – 205 с.

8. Гроф С. За пределами мозга [електронний ресурс] // Онлайн бібліотека. – Режим доступу: http://www.klex.ru/5r

9. Де Боно Э. Латеральное мышление / Эдвард де Боно. – Спб.: Питер Паблишинг, 1997. – 320с.

10. Деррида Ж. О грамматологии / Жак Деррида / Пер. с франц. Н. Автономовой. – М.: Ad Marginem, 2000. – 511 с.

11. Ковалевська Т. І. Параграфемні засоби як маркери інтонації сучасного англомовного художнього тексту: [електронний ресурс] / Т. І. Ковалевська // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Розділ 1. Дискурсознавство. Текстологія., 2012. - №24. – c.60-64. - Режим доступу: file:///C:/Documents%20and%20Settings/Administrator/My%20Documents/Downloads/Nvvnuflm_2012_24_16%20(1).pdf

12. Ковалинська І. Невербальна комунікація: [електронний ресурс]. / І. Ковалинська - К.: Вид-во «Освіта України», 2014. – 289 с. - Режим доступу: http://elibrary.kubg.edu.ua/4631/1/I_Kovalynska_NC_GI.pdf

13. Леутін В. П. Функциональная асимметрия мозга: мифы и действительность / В. П. Леутин, Е. И. Николаева. – Спб: Речь, 2005. – 368 с.

14. Мазлумян В. С. Память как самоидентификация личности и ее связь с мышлением: [електронний ресурс] // Мир психологии. Научно-методический журнал. – М., 2015. - № 2 (82). – С.79-84. Режим доступу: http://www.mpsu.ru/sites/default/files/files/pub/mir_psychology_02_2015.pdf#page=79

15. Палій. А., Цимбалиста Л. Вплив латералізації на вивчення іноземних мов дітьми дошкільного віку: [електронний ресурс] / Анатолій Палій, Лідія Цимбалиста // Психологія особистості, 2014. - № 1 (5) – C. 146-156. – Режим доступу: file:///C:/Documents%20and%20Settings/Administrator/My%20Documents/Downloads/Po_2014_1_16.pdf

16. Солганик Г. Я. К проблеме модальности текста / Г. Я. Солганик // Русский язык. Функционирование грамматических категорий. Текст и контекст. – М.: Изд-во «Наука», 1984. – С. 173-186.

17. Спивак Д. Л. Язык при измененных состояниях сознания. – Л.: Наука, 1989. – 88 с.

18. Фуко М. История безумия в Классическую эпоху / Мишель Фуко / Пер.с франц. И. К. Стаф / Санкт-Петербург, 1997. - 576 с.

19. Deacon T. W. The symbolic species: the co-evolution of language and the brain: [електронний ресурс] / Terrence William Deacon. New York, London: W. W. Norton & Company, Inc., 1997. – 527 с. - Режим доступу: http://uberty.org/wp-content/uploads/2016/02/Terrence_W._Deacon_The_Symbolic_Species.pdf

20. Oakley B. A Mind for Numbers: How to excel at Math and Science (Even if you Flunked Algebra). / Barbara Oakley. – New York: Tarcher / Penguin, 2014. – 316 p.

[1] «Під мовною свідомістю я розумів би знання мови, характерне для користувачів, яке дозволяє їм вільно володіти рідною мовою, створювати і розуміти нові висловлення. Це знання експліковане, тобто носій мови усвідомлює її навіть тоді, коли не знає законів і правил її функціонування [3, с. 45].

[2] О. К. Бурова, наприклад, осмислює мамардашвілівські «трансцендентальну» й «емпіричну» свідомості у Декарта [4, с. 86-87].

[3] Тут мається на увазі, що інтонація переважно обробляється правою півкулею, а артикуляція – переважно лівою, і це відбувається синхронно. Леутін, наприклад, звертає увагу на те, що «ліва півкуля обробляє інформацію, яка поступає в мозок, послідовно, права – одночасно і цілісно (холістично)» [13, с. 48], тобто насправді інтонація – через праву півкулю – має надзвичайну потенцію «нелінійності», яку чомусь не хоче враховувати Дерида.

[4] Мрії про вичерпну однозначність комунікації насправді - це мрії про спілкування без посередництва мови. Тобто коли до особисто вкладеного не домішується весь детонаційний доважок і «Я» прямо транслює свої думки «Тобі» без жодних знаків. Але фактично ми ніколи не перетинаємося на одному полі значень зі співбесідником, навіть простуючи одним і тим же шляхом. Тому і мрії про «консервацію» інтонації у письмі не здійснилися, і немає жодних підстав бути певним, що й крізь усно висловлене вами не віщує сама мова. Вона «дозволяє вам її привласнювати» на час ужитку, нікому окремо насправді не належачи, але чи не «привласнює» тим самим і мова – своїх користувачів - на час ужитку, аби артикулювати щось «своє»? Так, наприклад, Т. Дікон обстоює думку, що мова, «окупувавши» мозок людини, еволюціонує разом з ним, переймаючи на себе основну адаптаційну діяльність» [19, с. 339-340]. А Горський пише, що “мова – суб’єкт гри, вона володіє мовцем” [7, с. 193]. Іншими словами, саме артикуляція (нульовий – безособовий – себто мовний рівень тонації) «диктує» Я його мовленнєві ін-тонації (на противагу де-тонаціям).

[5] Алістанова Р. М.: «Звісно, у письмовому мовленні сама інтонація як породження усного мовлення не звучить. Але майстерність художника слова у тому й полягає, щоб «вплести» інтонацію у будову речення, у порядок слів, у найбільш значущі слова» [1, с. 6].

[6] До речі, дослідники підрахували, що на долю слів припадає близько 7% інформації, а решта транслюється і сприймається невербально: 55% інформації - через міміку, пози і жести, а 38% —через інтонації та модуляції голосу [12, c. 14]. А, значить, письмовий текст напевно втрачає 55% мімічно-жестової інформації, «вписати» яку в філософський текст насправді ніколи й не намагалися, на відміну від як мінімум пунктуаційного «полювання» на інтонацію.

[7] Бурова О. К., наприклад, називає цю процедуру «адекватними пізнавальними зусиллями» [4, c. 78], підкреслюючи, що така адекватність синтезується саме на особистому рівні.

[8] Можна тлумачити артикуляцію як «кимось майстерно облаштовану клумбу, полишену на ваш догляд тоді, коли вона вже заросла бур’янами, і ви не маєте жодного уявлення про те, якою вона була спочатку. Щоб зрозуміти це, вам треба самотужки позбутися всіх бур’янів, навіть якщо їхня нова парость знову й знову сходитиме впродовж «читання», щойно ви виполете стару. Так «авторська» інтонація захаращується «мовними» детонаціями у тексті, і читач має текст у ситуації цього захаращення. Починаючи артикуляційне виполення/полювання, читач на свій розсуд відділяє ін- від де-тонацій, таким чином «відтворюючи/створюючи/чи навіть і спотворюючи» сенс (клумби /тексту). Напевно, що ідентичності і тотожності написаного з прочитаним у такій ситуації бути не може, так само як унеможливлено тотожність авторського і читацького «привласнення» мови для роботи із цим текстом.